Громадський контроль vs держава: чи не підміняють волонтери владу

Війна виснажує державний апарат, створюючи дефіцит кадрів і ресурсів. У відповідь суспільство дедалі активніше бере на себе функції, які держава не встигає виконувати. Однак, на думку експертів, це не має перетворюватися на постійний принцип управління, коли нестачу професійних кадрів компенсують безоплатною громадською роботою.

Ключове питання — розмежування громадського та державного контролю. Громадський контроль передбачає можливість знати про дії влади, перевіряти рішення та вимагати реагування. Державний контроль — це реалізація владних повноважень із втручанням у діяльність осіб у визначених законом випадках. Це різні правові ролі, які не можна змішувати.

Приклад — інститут громадських інспекторів з охорони довкілля. Він діє згідно зі статтею 36 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" та Положенням, затвердженим наказом Мінекоресурсів № 88 від 27 лютого 2002 року. Державний екологічний контроль роками має кадрові та фінансові проблеми, які війна лише поглибила.

Професійна інспекційна робота потребує знань законодавства, методик вимірювання, процедур. Помилки можуть призвести до втрати доказів або оскарження рішень. Тому виникає запитання: чи можна компенсувати слабкість державного контролю розширенням корпусу безоплатних громадських інспекторів? Держава має спершу пояснити, чому не забезпечує функцію професійними кадрами.

Громадяни мають великий потенціал у виявленні порушень: вони першими бачать незаконні скиди чи вирубки. Їхня роль — швидко фіксувати факти, передавати інформацію та отримувати підтвердження розгляду. Подальша робота — за державою: перевірка, фіксація, реагування. Так громадський контроль посилює державу, не перебираючи її повноважень.

Європейський досвід не дає однозначної відповіді. Оргуська конвенція акцентує на доступі до інформації та участі у рішеннях. Єврокомісія розвиває civic environmental monitoring — використання громадянами сенсорів для збору даних. Приклади на кшталт баварської Naturschutzwacht чи польської Społeczna Straż Rybacka мають чіткі межі повноважень і державний нагляд. Директива (ЄС) 2024/1203 вимагає забезпечувати компетентні органи достатньою кількістю кваліфікованого персоналу.

В умовах війни додається безпековий аспект: екоконтроль може стосуватися критичної інфраструктури та технологічної інформації. Потрібно визначити обмеження, пов'язані з воєнним станом, не обмежуючи громадський контроль.

Також бракує врегулювання конфлікту інтересів: хто перевіряє зв'язки громадських інспекторів із зацікавленими сторонами, хто розглядає скарги на їхню поведінку. Мають бути чіткі критерії відбору, вимоги до підготовки, правила роботи з доказами та відповідальність за зловживання.

Перед масштабуванням інституту потрібна статистика: скільки інспекторів мають чинні посвідчення, скільки реально працюють, які результати їхньої діяльності. Без цих даних неможливо оцінити ефективність чинної моделі. Натомість варто інвестувати в доступність екологічних даних, цифрові механізми фіксації порушень та інтеграцію повідомлень із державними системами.

Стратегія реформування системи державного екологічного контролю до 2029 року передбачає на 2026-й оцінку інституційної спроможності органів. Зараз визначається майбутня модель контролю і роль у ній недержавних суб'єктів. Рішення, ухвалені сьогодні, вплинуть не лише на екологію, а й на підходи до державного управління в умовах обмежених ресурсів.